Микола Ковальський та його школа у Дніпропетровському університеті 1970–1980-х років: сторінки історії української радянської історіографії

Abstract

В історичній науці 1970-1980-х років особлива роль належала Дніпропетровському державному університетові й так званій «школі Ковальського», яка досліджувала джерела ранньомодерної історії України і до якої належать такі науковці, як Юрій Мицик, Сергій Плохій, Ганна Швидько та інші. Микола Ковальський, який народився у міжвоєнній Польщі, закінчив повоєнний Львівський університет і захистив кандидатську дисертацію у Львові й докторську - у Москві, спромігся не лише пережити декілька змін влади та ідеологій, а й стати лідером чи не єдиної в Радянській Україні історичної школи. Істотною рисою школи Ковальського було те, що вона постала й розвинулася в університеті, підпорядкованому безпосередньо Москві, а не республіканському міністерству в Києві. У цій статті ми аналізуємо контекст і показуємо зв’язок між розвитком історичних досліджень та особливим статусом «закритого міста»; реконструюємо стосунки в трикутнику Дніпропетровськ - Київ - Москва як приклад стосунків «центру і периферії» в радянській історіографії; висвітлюємо потенціал та обмеження джерелознавства як різновиду «ідеології професіоналізму» в українському контексті; описуємо, що сталося зі школою Ковальського після скасування «закритого» статусу Дніпропетровська та розпаду СРСР.