Слов'янські апокрифи

Abstract

Стаття присвячена ролі, яку відіграла українська апокрифічна спадщина в історії біблістики, з особливим акцентом на внесок Івана Франка у формування епістемологічних основ цієї наукової дисципліни. У цьому зв’язку проаналізовано чи не найважливіший текст, що його опублікував Франко у своїх «Апокріфах і лєґендах» (за ранішим виданням А. Попова), – руську редакцію слов’янського Апокаліпсису Еноха (відомого також як Друга книга Еноха), рукопис якого був переписаний у 1679 р. в Полтаві під заголовком «Книга тайн Енохових». Відкриття цього тексту надовго визначило перебіг академічної дискусії про біблійні апокрифи взагалі та слов’янську апокрифічну традицію зокрема, показавши велике значення української /руської спадщини для розвитку цього напрямку студій. Грецький першовзір, від якого походить слов’янський енохівський корпус, не зберігся; певніш за все, він ґрунтувався на давнішому єврейському чи арамейському тексті. На жаль, попри зусилля кількох поколінь учених, ніяких слідів існування цього семітського тексту віднайти не вдалося. Так само в жодній з архівних збірок, що мають рукописи з візантійських скрипторіїв, не вдалося відшукати й похідний від нього грецький текст. Отже, слов’янський енохівський корпус – останній представник довгої низки втрачених парабіблійних творів, що протягом століть поширювалися в багатомовному й багатокультурному середовищі. Тим фільтром, крізь який енохівська традиція доходила до слов’янських книжників, була Візантія. Книга тайн Енохових побудована як розповідь візіонера, що піднявся на найвище небо й там зустрівся з Богом та дізнався про всі таємниці світобудови. У творі присутні дві оповідні лінії. Перша має космографічний характер і включає докладний опис кожних із небес, які проминає візіонер на шляху до престолу Божого. Друга присвячена парабіблійній космогонії та антропогонії, в якій людина є образом всесвіту, а число «сім» – фундаментальним числовим символом усього творіння.