Abstract:
Монографія присвячена дослідженню організаційної структури та правового статусу Галицької (з 1539 р. – Львівської) єпархії від часу її заснування в середині XII ст. до кінця XVIII ст., коли в Галичині розпочалися австрійські секуляризаційні реформи, а на Поділлі російська влада ліквідувала унію. У роботі, що опирається на багату джерельну базу, сучасний науковий інструментарій і міждисциплінарний підхід, особливу увагу звернено на тісний зв’язок між тогочасною українською (руською) культурою та Східною церквою (Православною, а з 1700 р. й Унійною). Їхня взаємодія у середньовіччі та в ранньомодерний період допомагала формувати українську етнічну територію в різних її реґіональних виявах, а також маркувати західну й частково південну межі розселення української етноконфесійної спільноти. Єдина канонічна територія Галицької (Львівської) єпархії, домінуюча києвохристиянська (передовсім літургійна) традиція, спільний слов’янсько-візантійський обряд, усталена еклезіальна пам’ять про минуле та подібна «ментальна географія» в сукупності творили елементи тяглості. За умов конфесійних, політичних і станових поділів церковні структури – від владичої резиденції до парафії включно – відіграли важливу, а іноді й вирішальну роль у збереженні єдності української культури, долучившись на теренах Галичини і Поділля, а в окремі періоди також Брацлавщини, Південної Київщини та Русо-Влахії, до формування протонаціональної самосвідомості сучасних українців та, почасти, молдаван і румунів.
Для фахівців з історії та культури України домодерної доби, а також студентів і всіх тих, хто цікавиться історичною традицією й духовним життям сучасних християнських Церков у країнах Східної та Центрально-Східної Європи.
