Abstract:
В статті розглянуто погляди Іммануїла Канта про щастя та його зв’язок з моральністю. Автор розглядає етичну систему Канта як взірець деонтологічної етики, яка ставить у центр практичного життя людини непохідне поняття обов’язку. Кант у своєму розумінні ролі щастя в практичному й моральному житті допускає більшу увагу людини до власної долі й щастя в контексті її моральних завдань, ніж на це дозволяє ригористичне тлумачення його практичної філософії. За допомогою осмислення щастя Кант має намір утвердити двовимірну єдність людської істоти як мешканця двох гетерогенних світів – розуму і чуттєвості. Попри намагання Канта знайти для щастя таке місце у людському житті, яке було би сумісним з гідністю людини як особи, йому не вдається поцінувати персоналістичний характер людського щастя. Приналежність щастя та зацікавлення ним до життя людини як особи виходить за рамки кантівської концептуалізації етики й антропології.
